28 липня — День пам’яті закатованих та загиблих у полоні: біль, що кричить мовчки
Є дати, які не записані кров’ю — вони кричать нею. 28 липня — саме така. День пам’яті закатованих і загиблих у полоні — це не просто день скорботи. Це день національної рани, яка не загоїться, поки останній воїн не буде вдома, поки правда не переможе брехню.
Ця дата стала символом болю після трагедії в Оленівці у 2022 році. В ту ніч вибух знищив десятки українських героїв, які вже пережили пекло «Азовсталі», пережили облогу, зраду, голод — але не пережили російського полону. Вони мали бути збережені. Вони мали повернутись. Але їх вбили — без суду, без права на життя, без жалю.
Чому це важливо?
Тому що за кожним іменем — жива людина. Чийсь син. Чиясь мати. Коханий. Брат. Товариш по зброї. Людина, яка до останнього вірила, що Україна своїх не кидає. І ми дійсно не кидаємо. Але іноді ми не встигаємо. Не встигаємо врятувати. І тоді — пам’ятаємо.
Це день не лише про минуле. Це день про відповідальність перед майбутнім. Щоб такого ніколи більше не повторилось. Щоб полонені мали захист. Щоб міжнародне право не було порожнім словом.
Що ми можемо зробити?
- Розповісти правду. У кожній школі, у кожному домі, у кожному серці.
- Підтримати тих, хто повернувся з полону і носить цей біль щодня.
- Боротися за справедливість: вимагати розслідування, притягнення винних до відповідальності.
- Молитися. Діяти. Жити з гідністю — як вони хотіли б.
Вони не загинули дарма. Їхній подвиг — у самій основі нашої свободи. І ми не забудемо.
Слава полеглим. Воля живим.
