Як працювали і жили під час окупації
«Окупанти зайшли до нас 28 лютого і вийшли 31 березня. Все сталося дуже несподівано, швидко, до такого ніхто не готував і не розповідав, що робити і як себе поводити. Було страшно, напруга була неймовірною, але люди інтуїтивно відповіли на загрозу такою згуртованістю і взаємопідтримкою, яких у мирний час ніколи не побачиш. Тому ми й впоралися», — ділиться з #ОТГ_Інформ_Чернігівщина голова Михайло-Коцюбинської громади Ніна ВОРОХ.
«Порівняно з іншими громадами, які були в окупації, у нас менше руйнувань і жертв, але, на жаль, вони теж є. Зруйноване одне крило Михайло-Коцюбинського ліцею: ракета влучила в дах і пройшла аж до підвалу. Техпрацівниця ліцею Сердюк Надія загинула. Поряд, всього в якихось десяти метрах, в іншому підвалі переховувалося більше сотні людей! На щастя, вони живі. Окупанти розстріляли у Левковичах 4 людини, які були на вулиці в комендантську годину, 2 людини загинули під бомбами, 4 пропали безвісти, але пізніше одного знайшли закатованим. У цей час випробувань багато людей проявили себе справжніми героями. У Левковичах ветлікар прооперувала людину, дістала кулю — і цим врятувала їй життя. Жителі села Мньов Чеботарь Анатолій та Тереховець Сергій допомогли провести ротацію, перевезли човном 146 людей із Чорнобиля. Електрики мало не під самими бомбардуваннями ремонтували електромережі, завдяки чому не було такого, щоб ми більше 4-х днів сиділи без електроенергії. Кожен робив усе, що міг», — ділиться очільниця громади.
Протягом місяця окупації на селищній раді майорів український прапор. Ніна Володимирівна і працівники селищної ради залишалися на робочих місцях і організовували як могли життєдіяльність громади. Селищний голова розповідає про цей час:
«Ми працювали, бо відчували підтримку і допомогу людей. Я вмовляла доньку з трьома онуками виїхати, але вони не погодилася і весь час проживали в селищі. Ми намагалися не провокувати ворога, бо потрібно було захистити населення та їхні помешкання».
Коли окупанти тільки зайшли, то пограбували всі магазини. У Михайло-Коцюбинському вони жили на території заводу «Добродія», у селищній раді, у будинку культури — вкрали, що змогли чи знайшли, але, на щастя, великих руйнувань не завдали. Обійшли двори, де люди виїхали — там селилися, грабували, заганяли в двори техніку.
У цей час для громади одним з важливих питань було забезпечення продовольством.
«Кількох жінок ми вмовили вдома пекти хліб — вони працювали цілими ночами, а ще ж потрібно було знайти і привезти їм продукти: борошно, олію, сіль, дріжджі. Зранку ми забирали хлібини, різали на четвертинки — і роздавали сім’ям з дітьми, а соціальні працівники возили хліб своїм підопічним. Місцевий керівник сільськогосподарського підприємства Олексій Климчук безкоштовно кожного дня виділяв молоко для населення. Були виготовлені продуктові картки, щоб все проходило організовано й продукція дісталася всім жителям. Зв’язувалися з власниками магазинів, які дозволили те, що лишилося після російських грабіжників, роздати мешканцям громади. Також зверталися до керівництва заводу «Добродії», які дали дозвіл брати зі складів продукцію, яку розвезли населенню по всій громаді. Так на кашах, молоці, хлібі та на власних продуктах харчування люди й жили», — додала Ніна Володимирівна.
Про життя громади після окупації — читайте у наступному дописі.
#ОТГ_Інформ_Чернігівщина #михайлокоцюбинськагромада
Михайло-Коцюбинська селищна рада
